КРИХТОЧКА

А тепер пост українською) Для різноманістності)
Довго думав, що написати  і вирішив, що доречним буде викласти до уваги користувачів ЖЖ уривочок (дуже мізерний) зі своєї майбутньої, дебютної книжки "Посміхніться, бо мені щастить". Це всього лише маленька частинка цілого, котре вже зовсім незабаром побачить світ) Моє дитя, виплекане дипресіями, невдалим коханням, Бегбедером Та Палагнюком, кавою, безсонням та Snow Patrol. Неповторній присвячую...

 У цьому довбаному пансіонаті я вже понад два тижні…
Не скаржуся, не так тут вже й зле, як розповідав Марк – повсюду зелено, сонце щоранку прокидається на сході та засинає на заході, все як всюди за виключенням того, що людей тут немає. Вірніше є, та не зовсім людей і не зовсім справжніх. Хтось лікується, комусь це вже до дупи. Люди втрачають розум тоді, коди розуміють, що повернути те, що втрачено неможливо. Люди втрачають розум, коли звикають до системи, котра раптово зникає. Люди втрачають розум від жовтого кольору на світлофорах свого життя.

Спочатку всі насміхалися з мене, включаючи близьких та друзів. Хтось в жарт надіслав мені фотографію Міли, добряче відфотошоплену. На ній моя колишня муштрувала величезного негра – мені було зовсім не смішно. Далі була пшенична мука (в пам’ять про мою залежність), та кілька дисків з порно від Марка. Інколи вони мене рятували.
Ніс тепер свербить постійно. Я тру його, місцями здається, що він просто відвалиться. Тепер він стабільно червоний, наче у алергетика. Вдень хожу по території напівживих, слідкуючи за медсестрою з чудовим ім’ям «Маріса», вночі дивлюся в стелю або ж пишу доноси на самого себе. А ще я хворію дивним типом сексуальної психопатії – ексофілізм. Ніколи не чули такого? Це збочення, яке виражається в нав'язливих спогадах про мою екс кохану. Але мені без неї тепер теж добре, мені добре, мені добре, мені добре мені добре, мені добре.
Своє горе я занюхую в туалеті, коли вже всі сплять. Дві маленькі дози і я в нормі. Кредитка – хороший інструмент для невмілого наркомана. Власне, після кожної дози нахлинають спогади, примхливі, наче місячне дитя. Я відключаю свої і без того вразливі мізки наступними вдиханнями, та це не завжди допомагає. Під порнушку пригадаю усе спочатку. Так… я злочинець і поцілуйте моє гузно..
Нічого особливого! Жодної-жоднісінької зваби у ній не було. Просто Міла любила червоний з усіма його відтінками. Це я знав, у цьому впевнений на сто відсотків. І справа навіть не у тому, щоб я добре знався на її смаках, та навіть коли я напивався як тхір (вважаю, що напитися можна не лише як свиня), у червоних шортах чи спіднях чи навіть із червоною квіткою міг запросто з’явитися у неї вдома, при цьому зовсім не отримавши на горіхи. Будьте певні – без нього у п’яному вигляді ніяка близькість (тим паче інтимна) мені не світила, тому я завжди на вечірки вдягав щось багряне. Про всяк випадок. Хтозна, що мені взбреде в голову.
Вона від нього шаленіла, збуджувалася, у її очах прокидався шалений бісик, вона була готова пити мене годинами, терпіти смикання за волосся та очікувати мого фіаско, котре, зазвичай, відбувалося за 20 хвилин після початку. Якщо випивав, то траплялося й довше. Голосніше за все на світі ми закінчували разом, як споріднені душі, вихлюпуючи себе назовні, я – на живіт, вона – на простирадло. Так траплялося практично завжди. Хвала Адонісу – я вмію себе контролювати, щоправда зовсім інколи мажу… Тоді доводилося брати зайця та витирати свої сороми, з котрих у майбутньому могли б вирости цілком реальні генії. Або ж ідіотки на кшталт неї.
Вона звичайнісінька. Стотисячна у моєму житті. І вона… трохи інше, ніж мені трапляється завжди. Незалежна. Навіть тоді, коли я біг за наступною дозою її поцілунків знав та розумів, що вже наприкінці вечора шкодуватиму про усі ті слова, котрі збираюся їй сказати. У неї найкрасивіші очі. Навіть красивіші, ніж у тих звабливих жінок з глянцю, котрих я хтиво роззираю у моменти, коли з’являється нестримна хіть, вона мала достатньо харизми, достатньо гідності та через вінця звабливої невинності. Земля з-під ніг, зелене небо, все несуттєво, навіть моє его – річ другорядна у порівнняні з її словами. «Чуєш, я люблю тебе і у тебе найкрасивіше все у цілому світі»!, – щоразу промовляв я про себе, – «шкода лише, що ці слова тобі казатиме хтось інший».

Тепер я читаю Хемингуея та Кревеля  письменників, котрі покінчили життя самогубством. Вони додають мені впевненості. «Фрази ковзали, як клинки, в моєму мозку. І кров лилася з моїх скронь, як дзвін».

Петляю між деревами та психами усіх видів. Це місце здається мені нескінченним пеклом лише тому, що в моїй кишені є ти - я завжди ношу там твоє фото. А наказано було знищити все. І не терти носа. А я далі його розтираю.
Життя - це як загубитися. Чим більше опираєшся, тим більше заплутуєшся в напрямку. І це страшно. Всі навколо здаються ворогами. Здається, що ти один у цьому світі. Але якщо ти справді загубився, все, що зможеш, це чекати, поки тебе хтось знайде. Люди, які переживають за тебе завжди тебе знайдуть.
В будь-якому випадку потрібно щось міняти. Далі так тривати не може. Я занадто застряг у собі, занадто часто вдягаю той же костюм, котрий вже доволі давно варто було б викинути.
Знову не можу без тебе ... Тебе ...Так, ніби заїло...

хорошоплохо (никто еще не проголосовал)
Loading...Loading...

Tags: , , , ,
Add a Comment Trackback

Add a Comment